Спогади про життя і діяльність сестри Димитрії Домни Олійник з с. Осівці

Сестра Димитрія у хрещенні Домна* Олійник, народилася 09.05.1928 у с. Осівці, Бучацького району.

Вступила до Згромадження Сестер Пресвятої Родини в 1974 році.

Перші Обіти склала у 1978 р.

Вічні Обіти в 1981 р. У роки підпілля УГКЦ сестра Димитрія організовувала богослужіння в приватних будинках, катехизувала дітей, дякувала, вчила церковного співу, свідчила віру своїм життям.

Померла 22.07.1999 році та похована на цвинтарі в с. Осівці.

Незабутніми залишаться також поїздки до Москви в травні і червні 1988 році на голодівку в справі легалізації УГКЦ. В ній взяли участь:

26-29 травня- с. Йосифа;

01-11 червня- с. Андрея, с. Юліана, с. Тереня, с. Розалія, с. Михаїла, с. Клявдія, с.Анатолія;

12.06-18.06- с. Андрея, с. Маргарита, с. Теофіля, с. Люба Стокіпна, с. Димитрія Олійник, с. Тетяна Войтович.

Тут у Москві сестри вперше після багатьох років переслідування одягнули монашу одежу.

Кожен з наших односельчан завжди пам'ятатиме жертвенне, скромне, праведне життя преподобної с. Димитрії - Домни "Домки" Олійник, адже вона жила вірою! (Пор. Рим. 1, 17) 

Вічна їй пам'ять.

*Домна, а у роки підпілля люди сестру в селі називали "тета Домка".

Інформацію допомогла зібрати наша односельчанка сестра Адріана - Зоряна Ільків, згромадження Сестер Пресвятої Родини.

Опис фотографії 50 роки ХХ ст.

Перша з верху ліворуч: 

с. Димитрія-Домна "Домка" Олійник, Катерина Щепна, Параскевія Варварчук, Параскевія Ломага, Анна Мариняк. 

https://photomozajika.blogspot.com/2024/03/30-50-xx.html?m=1

90-літній ювілей парафіяльній місіії ОО. Редемптористів у с.Осівці, Бучацького району

В цьому році у моєму рідному селі Осівці, згадуватимемо 90-літній ювілей парафіяльної місії, котру проводили ОО. Редемптористи. Серед проповідників був блаженний священномученик о. Зенон Ковалик.

В групі "Мої Осівці" за 04 квітня 2021 року писав: "Чи знали Ви, що в 1934 році з 01 до 10 липня ОО. Редемптористи у нашому селі проводили Святі Місії?"

"Того ж дня отець Ковалик виїхав через Бучач до села Осівці, де разом із о. Ван де Малє мали починати десятиденну місію – 1-10 липня. Місія була дуже успішною, сусідні села теж чисельно брали участь. Парафія із числом вірних біля 1600 осіб, а протягом десяти днів місії було роздано аж 5250 св. Причасть. Також місіонери заснували Братство МБНП, до якого вписалось 450 осіб, вже через рік їх стало на 200 осіб більше. «1-10.07.1934. Mission à Osowci (Stan.) par les Pères Van de Maele et Kowalyk. Belle mission. Village de 1600 âmes. Communions 5250. Les villages environnants en grand nombre. Erection de notre confrérie avec 450 membres». Там само. Шематизм за 1935 р. подає Братства на парафіях і кількість вірних у цих Братствах. Осівці – Братство МБНП, 650 членів. Шематизм всего клира гр.-кат. єпархії Станіславівської 1935, с. 170. - поділився інформацією о. Руслан Піх, ієромонах-редемпторист.

о.Зенон Ковалик проголошений у 2001 році папою Іваном Павлом ІІ блаженним священомучеником УГКЦ. 

(Фотографія з відкритих джерел  інтернету)

          Колишній костел,  тепер храм св. Миколая УГКЦ.

Історична місія проходила саме у цьому храмі, котрий до 1946 року належав УГКЦ. В 1989 року церкву відкрили як РПЦ, потім перейшли до УАПЦ, пізніше до УПЦ КП, а сьогодні належить ПЦУ.

 
 Пізнаваймо та пам'ятаймо нашу духовну спадщину. Будьмо вірними синами і доньками своєї Церкви та свого Народу! 

 

«ТИША В ЦЕРКВІ» – МОНС. ХЬЮ ГІЛБЕРТ OSB

МОНС. ХЬЮ ГІЛБЕРТ OSB «ТИША В ЦЕРКВІ»
(Пастирський лист єпископа Абердина)

Дорогі браття та сестри!

Епідемія шуму. Ми живемо у дуже шумному світі. Наші міста сповнені шуму. І шум цей наповнює собою небо й дороги. Шуму повні наші домівки і навіть наші церкви. І звичайно ж, найголовніше, — це шум у нашому умі та серці.

Творіть тишу. Данський філософ Серен Кьеркегор в одній зі своїх праць пише: «Сьогоднішній стан світу та всього нашого життя в цілому подібний до хвороби. Якби я був лікарем, і хтось запитав би мене, що ж робити, я б відповів: «Творіть тишу! Ведіть людей до безмовності!» Слово Боже важко почути у сьогоднішньому світі шуму. І навіть якщо б воно сповіщалося безпосередньо, за допомогою найпотужніших рупорів або яких-небудь інших звукових інструментів, воно не було б почуте в морі іншого шуму, і також воно перестало би бути Словом Бога. І тому — творіть тишу!»

«Творіть тишу!» Це сьогоднішній виклик. Чи являється спілкування чимось хорошим і корисним? Так, поза сумнівом. Тоді чи можна сказати, що існують негативні види тиші? І знову я відповім — так. Але знову ж таки, це і є те, про що говорить Кьеркегор.

Без тиші не зустрінеш Бога. Тут важлива проста істина. Ніякі реальні стосунки з Богом, а також і зустріч з Ним неможливі без тиші й безмовності. Тиша здатна приготувати нас до цієї зустрічі, і вона ж супроводжує нас надалі. Один з ранньохристиянських авторів говорив: «Для тих, хто в самому собі пережив зустріч з Христом, немає нічого дорожчого за тишу й безмовність». Для нас Бог — найвище слово, і безмовність дозволяє нашому серцю слухати Його. Тільки так наші власні слова стануть Словами, відлунням Слова Божого, а не черговим сміттям, вкинутим на звалище загального шумового фону.

Безмовність Діви Марії, св. Йосипа і св. Йоана Хрестителя. «У тиші нічний дар неземний спустився до нас з висот» («how silently, how silently, the wondrous gift is given»! — англомовний оригінал, що цитується автором) — співається у відомій різдвяній пісні «О мале місто Вифлеєм». Для знайомого нам шуму, метушні і суєти, властивих сучасному святкуванню Різдва, ці слова є сполучною ланкою, що встановлює зв’язок між Адвентом і тишею, між Різдвом та безмовністю. Наші святкові ясла мають бути місцем безмовності й тиші. Чи можливо уявити собі Марію шумною і багатослівною особою? У Євангелії св. Йосип практично ніколи не говорить ні слова, він просто виконує слова, принесені йому ангелами. Те саме стосується і Йоана Хрестителя: він виходить зі своїми вогняними словами саме після багатьох років мовчання в пустелі. Додайте до цього тишу довгих зимових ночей і тишу, яка супроводжує сніг, що лягаю на землю. Чи не призводять нас усі ці образи до внутрішнього спокою?

Коли все оточить тиха безмовність. Цей пасаж зі Старого Завіту, з книги Премудрості Соломона, описує момент виходу Ізраїля з Єгипту як ніч, сповнену тишею. Ці слова ми читаємо під час Літургії в ніч народження Ісуса :

«Тоді, як мирна тиша все повила, і ніч, поспішаючи, досягла половини свого бігу, твоє всемогутнє слово з неба, з царських престолів, як невблаганний воїн…» (Мудр. 18: 14-15)

«Тиха ніч, свята ніч» співаємо ми. Зовнішня тиша Різдвяної ночі закликає нас творити внутрішню тишу. І тоді Слово увійде до нас без перешкод, як про це говорять мудреці: «Якщо глибока безмовність охопить наші глибини, то і Всемогутнє Слово в тиші зійде до нас з Престолу Отця».

Безмовність Слова. Слово зійшло з мовчання Отця. Воно явилося як немовля, англійське слово «infant» буквально означає: «той, що мовчить, безмовний». Немовля Ісус могло плакати — від холоду, просячи пити або їсти, — але Він ні з ким не розмовляв. «Той, хто має вуха, щоб чути, хай чує, як звертається до нас ця любляча і таємнича безмовність вічного Слова» (Герик з Іньї OCSO). Нам необхідно вслухуватися в тишу Ісуса, зробивши її помешканням свій ум та серце.

«Творіть тишу!» Як же усі ми цього потребуємо! Нашому світові просто потрібні місця, оазиси, святилища безмовності та тиші.

Безмовність в Церкві. Роздумуючи про усі ці речі, ми стикаємося з одним непростим питанням: що сталося з безмовністю в наших церквах? Сьогодні дуже багато людей задають це запитання. Коли в 40-х рр. канонік Дункан Стоун, будучи зовсім юним священиком, відвідав одну з парафій Хайленда, він був вражений побаченим — близько сорока людей, ставши на коліна, були повністю занурені у безмовну молитву. Зараз можна часто побачити, що розмови не припиняються до самого початку Меси і поновлюються миттєво після її завершення. Але для чого нам потрібна церква, і навіщо ми в неї приходимо? А йдемо ми сюди, щоб зустрітися з Господом, так само як і Господь тут чекає зустрічі з нами.

«А Господь у храмі святому своєму, — мовчи перед ним, уся земле!» (Ав. 2: 20) — говорить пророк Авакум. Насправді, чи не повинна безмовна сакраментальна присутність Господа в дарохранильниці вести і нас до внутрішньої безмовності? Для нас має бути особливо важливо сфокусуватися і вийти за грань неуважності ума перед тим, як почнеться Меса. Нам треба елементарно приготуватися для того, щоб бути здатними почути Слово Боже в читаннях і проповіді. Чи не потребуємо ми спокою ума для того, щоб брати участь в піднесеній молитві Євхаристії? І чи не хочемо ми, приступаючи до Причастя, почути голос Божий, що звертається до нас з миром, — «Послухаю, Господь Бог говорить: про мир говорить до народу свого і до своїх побожних» (Пс. 84: 9). Тиша, набагато ефективніша, ніж слова, веде нас до того, щоб стати Одним, Тілом Христовим.

Розмова двох. Один мудрий старець, священик нашої єпархії, якось сказав: «Розмова двох перериває молитву сорока».

Норми тиші в Церкві. «Творіть тишу!» Я не хотів би, щоб мене неправильно зрозуміли. Абсолютно ясна ситуація з дітьми в церкві. Також я не говорю про те, що ми повинні приходити до церкви і повертатися з неї як холодні, ізольовані від усіх особи, абсолютно не зацікавлені в оточенні. Варто прагнути зробити наші парафії місцем тепла й гостинності. Також ми хочемо вітати один одного, зустрічатися і спілкуватися. Завжди варто оголосити про необхідні заходи, важливі новини та повідомлення. Добре слово важливіше за найкращий подарунок, як говорить нам Біблія. Але виникає питання про те, де і коли усе це робити. Краще на ганку, ніж в задній частині церкви. Краще після Меси в холі або в кімнаті. Адже є місця, призначені для різних речей, — одні для спілкування, інші для тиші. У самій церкві, звичайно ж, наскільки це можливо, безмовність повинна була б домінувати. В якості норми це доречно як до, так і після Меси, а також і в інші моменти. Якщо ж є крайня необхідність сказати що-небудь, нехай це буде зроблено максимально тихо. Принаймні, такий вид тиші стане одним із форм поваги до тих, хто хоче заглибитися в молитву. Це говорить про наше благоговіння перед Пресвятими Дарами. Так ми висловимо свою повагу до прагнення Святого Духа приготувати нас до прославляння Святих Тайн. Усе це зробить Месу, з усіма її словами, музикою, жестами, а також з визначеними в ній моментами мовчання, набагато реальнішою. Такий підхід зможе об’єднати нас на якнайглибшому рівні, і ті, які захочуть згодом відвідати наші церкви, неодмінно відчують Святого серед нас (пор. Іс. 43: 15).

Диявол любить шум, Христос любить безмовність. «Творіть тишу!» — це імператив. Нехай прийде до нас Слово з безмовності, зустрівши безмовність в нас, яка очікує Його, наче ясла. «Диявол, — писав св. Амвросій Медіолянський, — любить шум, Христос же любить безмовність».

Ваш у Христі,
+ Хью, OSB
Єпископ Абердину
7 грудня, 2011 р.

Переклад: Наталії Андрусів

Священник в житті якого відобразився Христос

Отець Зиновій Монастирський - людина, християнин, священник підпільної УГКЦ у житті якого відобразився Ісус Христос. (Пор. Гал. 4, 19)

"Після виходу церкви з підпілля ми з чоловіком перші брали шлюб. В церкві навіть підлоги не було, стіни сирі після зберігання міндобрива, але ми на це не звертали увагу, там був присутній Бог!!!!" - згадує, свідчить Олександра Кульчицька-Балик. 

Дякую Вам п. Олександро за свідчення та фотографії.

с. Киданів, Бучацький район, 05.05.1990 р. Б.

Національний одяг селян з с. Осівці у 1930- 50 роках XX ст.

Сьогодні коротко познайомимо вас з старовинним та унікальним українським селом Осівці, раніше Бучацького району, а нині Чортківський район. Згадується село, читаємо у Вікіпедії, 29 лютого 1440 року в книгах галицького суду.

В селі діяли "Просвіта", "Сокіл", "Луг", "Хліборобський Вишкіл Молоді" та інші товариства, кооператива.

У цьому дописі хочемо познайомити, показати національний одяг селян, а йтиме мова про ґаздів, парубків та дівчат з періоду 1930- 50 років ХХ століття.

Складаю велику подяку за надані фотографії Григорію Мариняку, як також за допомогу в їх ідентифікації та описі. Також щиро дякую Василю Лисишину за фотографію "Молодь с.Осівці 1920-1923 р.н."

Друзі, тільки разом збережемо нашу історію, традицію, мову, духовність - наші національні та християнські цінності!

        Опис фотографії (1937-38 рр.) з ґаздами та парубками села Осівці:

1-ший ряд зверху:  Кафтан Роман, Дутка Андрій,Чорній Гаврило, Кабан Володимир, Варварчук Василь, Телень Микита, Ворона Йосиф, Кафтан Михайло, Крижанівський Василь.

2-ий ряд: Мариняк Степан, Карачка Тимко, Чорній Семко, Тупа Василь, невідомий, Ломага Антон, Хімій Степан, Кафтан Луць.

3-ій ряд: Мариняк Петро, Фурман Михайло, Ксенюк (по сільському), Олійник Дозько, невідомий, Ломага Микита, Ямнюк Тимко, Лисишин Микола.

4-ий ряд: Олійник Стах, Паньків Григорій, Вонсяк Василь, Крижанівський Григорій, Тупа Іван, Рогатинський Денис.

Опис фотографії дівчата у 50 роки ХХ ст.

Перша з верху ліворуч: 

с. Димитрія-Домна (Домка) Олійник, Катерина Щепна, Параскевія Варварчук, Параскевія Ломага, Анна Мариняк.

 Молодь с.Осівці 1920-1923 р.н. Фотографією поділився Василь Лисишин. Щиро дякую, що любите і зберігаєте нашу історію.

Верхній ряд :

1 - Мариняк Степан

2 - Чорній Гаврило

3 - Паньків Григорій

4 - Ломага Антон

5 - Ямнюк Тимко

6 - Крижанівський Григорій

Нижній ряд :

1 - не знаю

2 - Лисишин Микола

3 - Ломага Микита, мого прадіда брат, голова "Просвіти" нашого села.

4 - Паламар Данило

5 - Кулина Григорій

6 - Ломага (імені не знаю)

7 - Ганджалас Андрій

Підписала Ірина Смик-Мариняк.

(Фотографія 1938 р., взята з фейсбук групи "Мої Осівці".)

Також багато цікавої інформації знаходимо у історичних  друкованих та електронних джерелах. З нами Бог і любов до України!

СВЯЩЕННОМУЧЕНИК МИКОЛА КОНРАД І МУЧЕНИК ДЯК ВОЛОДИМИР ПРИЙМА

Священмч. о. Микола Конрад великий опікун Святих Тайн та провідник студентів.

БІОГРАФІЯ. Отець Микола Конрад народився 16 травня 1876 року в с. Струсові на Тернопільщині. Його батьки, Йосиф і Марія з Житковських, не були заможними. Хлопець з дитинства визначався твердою вірою та працелюбністю. Тому батьки віддали дитину до школи отців Салезіян, а ті, вирізнивши здібного юнака серед інших, скерували його на студії до Риму. Звідти він повернувся доктором філософії та богослов"я.

Молодий отець доктор у який 1899 році був висвячений на священника, плекав здорові християнські цінності в молодого покоління - як катехит у Теребовлі, будучи гімназійним вчителем релігії. Вчительство відчув своїм покликанням: "Моєю мрією було завжди працювати в школі..."

У 1920 - 1929 роках працював у бережанській та тернопільській гімназіях. 1929 року заснував у Львові перше українське католицьке студентське товариство "Обнова". Протягом 1931-35 років виконував обов"язки душпастиря української академічної молоді у Львові. 1930 року митрополит Андрей Шептицький запросив о.Конрада викладати соціологію та новітню філософію у Львівській богословській академії, з часом стає деканом філософського факультету. Написав о.Микола книгу "Нарис історії стародавньої філософії".

Гасло учасників товариства "Обнова" - "Україна для Бога", а назва була натхненна популярним тоді закликом папи Пія ХІІ "Обновити все у Христі".

З приходом більшовицьких військ до Галичини митрополит Андрей призначив о. Миколу парохом у селі Страдч біля Янова. Виконував там душпастирські обов"язки, зокрема здійснював духовну опіку над молоддю, він, як і всюди виявляв велику старанність. 

Загинув мученичою смертю від рук енкаведистів разом із своїм дяком Володимиром Приймою у лісі біля с. Страдч 26 червня 1941 року коли повертався від хворої жінки, що потребувала св. Сповіді. Тепер о. Микола є покровителем студентської молоді та вже не одному студенту він допоміг у навчанні та інших щирих проханнях у молитві. 27 червня 2001 року в Львові під час Архиєрейської літургії папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним разом із дяком Володимиром Приймою, який його супроводжував та іншими новомучениками нашої Церкви.

Джерело: #ті_що_перемогли_світ Блаженні УГКЦ ХХ століття, Львів 2022 сс. 20 - 22.

Мученик Володимир Прийма

Покровитель мирян УГКЦ та приклад мирянського покликання

Святість - це особливий стан душі, який полягає у цілковитому віддані себе Богові та в безмежній любові до Нього.

БІОГРАФІЯ. Блаженний мученик Володимир Прийма народився 17 липня 1906 року в селі Страдч поблизу Львова і тут був охрещений. Батько, Іван Прийма, був дяком, паламарем і секретарем при церкві, мати - Ганна Прийма. Володимир Прийма закінчив дяківську бурсу при митрополитові Андреєві Шептицькому. Родина була взірцевою у селі, а його два брати, Мирон і Максим були священниками. 10 листопада 1931 року Володимир Прийма одружився з Марією Стойко.

26 червня 1941 року дяк Володимир Прийма і парох о. Микола Конрад загинули мученичою смертю коли поверталися від хворої, що потребувала Святих Христових Тайн.

Так вони обоє стали жертвою атеїстичного режиму через ненависть енкавеесівців-ворогів до Христа та Його Церкви. Постать блаженної пам'яті Володимира Прийми є великим прикладом любові мирянина до своєї Церкви та прикладом життя в мирі й злагоді з іншими людьми.

Свідки віри

Дякую Господеві, що міг бути свідком цих подій та знати ісповідників віри єпископа Павла Василика та о. Зиновія Монастирського. 

Окрема вдячність - Марія Кавецька за фотографії! (Кінець 80-тих і початок 90-тих років)

СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ЛЕОНІД ФЬОДОРОВ

Священномученик Леонід Фьодоров 

Апостол єдності

Римлян 15, 4 - 6 

БІОГРАФІЯ. Леонід Фьодоров народився 4 листопада 1879 року в Петербурзі. Батьто, Іван Федорович був кухарем, а мати, Любов Дмитрівна, грецького походження. Вона прищепила йому любов до мистецтв. Леонід цікавився грецьким класичним світом, а в чотирнадцять уперше прочитав Святе Письмо.  Під впливом прочитаного у нього зародилася думка про чернецтво, тобто про монаше життя. В 20-ти річному віці вивчаючи твори Святих Отців та історію Вселенських Соборів, він дійшов висновку про правдивість Вселенської, тобто Католицької Церкви.

У 1901 році Леонід Фьодоров вступив до Петербурзької духовної академії і став одним із найкращих студентів.

Перемоломним моментом у прийнятті рішення приєднатися до Католицької Церкви була зустріч юнака з о. Іваном Сциславським, настоятелем католицького храму св. Катерини в Петербурзі. Він задля єдності церков був готовий навіть на мучеництво.

Після закінчення другого курсу академії студент Леонід разом з о.Іваном Сциславським приїхав до Львова, де зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким. Глава Церкви став його духовним батьком, і той духовний зв"язок між ними вже ніколи не переривався.

Далі життєва дорога привела молодого росіянина до Риму. Саме тут у Вічному місті, Леонід Фьодоров склав ісповідь католицької віри. Завдяки допомозі о.Сциславського Леонід побував на авдієнції у папи Лева ХІІІ, який скерував його на навчання в семінарію в Ананії. Завдяки зусиллям митополита Андрея Шептицького молодий семінарист з Росії отримав папську стипендію і того ж року розпочав студії під псевдонімом Leonidas Pierre, щоб не викликати підозри в російському посольстві.  Митрополит Андрей організовує свячення для нього за кордоном. У Льові Він його висвячує лише читця та піддиякона, а дияконські та єрейські свячення 1911 року уділив болгарський єпископ Михайло Міров у церкві Пресвятої Тройці в Галаті.

В 1912 році о. Леонід виявив бажання розпочате монаше життя. Митрополит благословив його і він виїхав на новіціат до студійського монастиря в Каменицi - Боснії. 12 лютого 1913 року о. Леонід прийняв схиму, тобто вічні обіти, отримавши ім"я Леонтій.

В січні 1914 році на прохання митрополита Андрея майбутній екзарх вирушив до Росії. Він побував у Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді й Саратові. Православні були ворожо наставленні до католиків східнього обряду. 

Повернувшись з Росії до Львова у червні 1914 року, о. Леонід був змушений знову повернутися в Росію через напружену політичну ситуацію. Через два тижні після прибуття до Петербурга о. Леоніда як греко-католицького священника заарештували і відправили на заслання у Тобольськ.  У Тобольську він провів три з половиною роки. Тут отець сильно підірвав собі здоров"я. Страсного тижня, у березні 1917 року, о. Леонід повернувся в Петербург. 

У той самий час звільняють і митрополита Андрея, який також перебував в ув"язненні в Росії. Митрополит скликає Собор Російської Греко-Католицької Церкви, на якому о. Леоніда Фьодорова обрали екзархом РГКЦ. Через різноманітні політичні перешкоди щойно 24 лютого 1921 року папа Бенедикт ХV підтвердив утворення екзархату на чолі з о. Леонідом.

Жовтневий переворот 1917 року приніс для російських католиків жахливі переслідування. Попри всі труднощі боротьби за виживання отець екзарх не занедбував своєї душпарстирської діяльності. В березні 1923 року о. Леоніда заарештували. У листі до митрополита Андрея від 7 березня 1923 року, напередодні арешту 10 березня, отець Леонід висловив готовність віддати своє життя за віру в Христа і за справу єдності між християнами.

Відкритий "Московський процес" 21-25 березня 1923 року був виразним взірцем насильства і знущання над Католицькою Церквою.

Суд призначив отцю екзархові 10 років ув"язнення, яке о. Леонід спочатку відбував у Бутирській з 12 березня до квітня 1923 року, а потім у Сокільницькій в"язницях. Наприкінці квітня 1926 року  отця звільнили завдяки активному клопотанню дружини М. Горького - Є. Пєшкової, яка особисто звернулася в ДПУ з проханням його звільнити. Влада погодилася, однак перед отцем поставили вимогу "мінус 6", яка полягала в забороні мешкати в шести найбільших містах Радянського Союзу. Отцеві довелося поселитися в Калузі. Під час перебування в Могилеві на запрошення о. Йосифа Бєлоголового о. Леонід служив Літургію на празник св. Антонія і виголосив палку проповідь. Реакція влади була миттєвою - обох священників заарештували. Це сталося 10 серпня 1926 року, - отже, на волі отець пробув неповних чотири місяці. У Москві засудили о. Л. Фьодорова до трьох років ув"язнення в Соловецьких таборах.

У жовтні 1926 року свій перший день у Соловецькому таборі о. Леонід розпочав з Літургії. Він служив її у камері де перебували католики, а пізніше - у каплиці св. Германа. На Соловках російський екзарх продовжував бути апостолом єднання.

Наостанок героїчного екзарха перевели у Вятку з 1934 - м. Кіров. У цьому місті знайшлася добра сім"я  А. Калініна, яка дала притулок хворому екзархові.

Хвороби набуті в Соловецькому таборі та на засланні - астма, ревматизм, гастрит - перейшли в критичну стадію. За спогадами свідка, отець часто молився та терпеливо переносив свої страждання.  Смерть першого російського екзарха наступила 7 березня 1935 року на 55-му році життя, внаслідок виснаження і недуг, набутих в ув"язненні.

Невдовзі після смерті екзарха митрополит Андрей ініціював беатифікаційний процес його, як мученика за віру. 

Джерело: #ті_що_перемогли_світ Блаженні УГКЦ ХХ століття, Львів 2022 сс. 14 - 17.

ПРЕПОДОБНА ЙОСАФАТА ГОРДАШЕВСЬКА

 ПРЕПОДОБНА ЙОСАФАТА ГОРДАШЕВСЬКА

БІОГРАФІЯ. Народилася сестра Йосафата Гордашевська 20 листопада 1869 року у Львові, в убогій, багатодітній сім"ї Якова Пукаса та Ксенії Гордашевської й була п"ятою дитиною. При хрещенні дівчинці було надане імя Михайлина.

Коли їй виповнилося шість років, батьки віддали її у школу св. Антонія, що була під керівництвом сестер Феліціянок.  Після закінчення школи через матеріальне становище родини, вона вимушена була піти працювати на скляну фабрику. У вільний час від роботи Михайлина присвячувала час для молитви, відвідувала церкву, співала з сестрою Анною у церковному хорі, а також катехизувала дівчат, молодих робітниць фабрики.

1888 року в церкві св. Онуфрія отці Василіяни організували реколекції  для львівської молоді. На них Михайлина познайомилася з отцем Єремією Ломницьким, який став її духівником. За порадою отця Єремії, вона покинула скляну фабрику і вступила до школи гаптування та шиття. Ще замолоду вона виявляла бажання до монашого житя і одного разу вона приймає рішення вступити до монастиря сестер Василіянок, про що і повідомила свого духовного наставника. Саме в той час о.Єремія Ломницький разом із парохом села Жужіль отцем Кирилом Селецьким вирішили створити нове Згромадження сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Тому дізнавшись про її рішення пропонує їй стати першою сестрою новоствореного згромадження і навіть очолити його.

Після молитов та роздумів Михайлина погоджується і для того щоб отримати досвід проводу нової монашої спільноти вона приїзджає до монастиря сестер Феліціянок у Жовкві. Це нове Згромадження не  клавзуроване, а апостольське, скероване на служіння потреб народу в моральному, духовному і культурному сенсі.

24 серпня 1892 року в церкві св. Онуфрія у Львові у присутності о.Єремії Ломницького й шести інших монахів Василіян, відбулася історична подія - облечини першої української сестри служебниці Михайлини Гордашевської, яка отримала монаше ім"я Йосафата. Одразу ж по облечинах сестра Йосафата виїхала до Жужеля, щоби очолити нове згромадження. Було їй тоді лише 22 роки. Сестрам доводилося не легко, працювали на полі.  

В 1892 року на празник Архистратига Михаїла у жужільській церкві перед Службою Божою дев"ять постулянток-кандидаток монастиря сестер Служебниць отримали монаші габіти,  які пошила для них с.Йосафата Гордашевська. А під час Служби після Євангелії, сестра Йосафата склала перші обіти на три роки.

Коли в одному із сіл 1894 року спалахнула епідемія тифу й холери, четверо сестер із с.Йосафатою, ризикуючи життям, допомагали недужим. А 1899 року сестра Йосафата закінчила державну медичну школу і курси Червоного Хреста у Львівській державній лікарні, й отримала диплом медсестри.

Щонеділі сестри Служебниці проводили читання Життя святих та іншої релігійної літератури, працювали у храмах, прибирали, шили ризи, відвідували бідних, підтримували добрим словом, молитвою, милостинею.

1893 року в с. Жужель було відкрито перший дитячий садок, виховули дітей у християнському та патріотичному дусі.

26 вересня 1902 року митрополит Шептицький видав розпорядження щодо виборів головної настоятельки Згромадження. 1904 року сестра Йосафата зрікається з посади головної настоятельки.

Згодом сестру Йосафату скерували до монастиря у Трускавці. Там сестра працювала у дитячому садку й опікувалася хворими. Згодом вона працювала у Львівській семінарії разом з іншими монахинями на кухні й у пральні. А 1905 року сестра Йосафата переїхала у Станіславів (нині Івано-Франківськ), де навчала дітей у школі та доглядала хворих. Потім працювала у Бережанах, де відкрився новий монастир. Там працювала і проводила курси для молодих господинь, навчала сільських дівчат ручних робіт.

1909 році сестра Йосафата склала постійні, вічні обіти. 

Під час Першої світової війни монастирі сестер Служебниць перетворилися на притулки для поранених вояків.

1914 року сестра Йосафата важко занедужала, а у Перемиській лікарні досвідчений лікар встановив правильний діагноз - туберкульоз кісток.

Хвороба прогресувала. 1919 року сестра Йосафата вже не могла ходити. Коли сестри приходили її потішити, то поверталися самі потішеними.

Сестра знала, що помре на свято Благовіщення. Увечері, 7 квітня 1919 року, на Благовіщення, вона дуже ослабла і попросила покликати священика. Приїхав о.Йосиф Канющак, який висповідав сестру, уділив таїнство Єлеопомазання. Попрощалася сестра Йосафата і зі словами: Ісусе, Маріє, Йосифе, тихо віддійшла до Бога. Поховали сестру Йосафату Гордашевську на Кристинопільському кладовищі.

У 1982 році завдяки старанням подружжю Кучмів мощі сестри Йосафати було перевезено до Риму.

27 червня 2001 року під час Служби Божої у Львові папа Іван Павло ІІ проголосив її блаженною.

Джерело: #ті_що_перемогли_світ Блаженні УГКЦ ХХ століття, Львів 2022 сс. 5 - 10.

Ісповідник віри о. Зиновій Михайло Монастирський

Після легалізації УГКЦ о. Зиновій Монастирський був активно задіяний у відродженні Церкви, разом з о. м. Василем Семенюком, тепер єпископом Тернопільсько-Зборівським, та о. Іваном Якимівим 27 грудня 1989 року відкрив парафіяльну церкву в Зарваниці. І таким чином спричинився до нового етапу розвитку Зарваницького відпустового місця.

Отець Зиновій Михайло Монастирський народився 16 вересня 1919 року у селі Киданові Бучацького повіту, поблизу Зарваниці, у родині Йосипа Монастирського. В сім’ї було вісім дітей, серед яких Зеньо, так його називали вдома, був третьою дитиною.

  З малих літ відзначався скромністю, чуйністю,       бажанням   ходити до церкви, проказувати молитви,   читати духовну   літературу. Родичі в особі Зеня завжди   вбачали Божу   вибраність, про це свідчить видіння його   старших   братів. Одного ранку, коли вони   прокинулись, то   побачили в кімнаті незвичайне сяйво,  що випромінювалось від ліжечка, де спав маленький   Зеньо, пильно приглянувшись в сяйві вони побачили   ангела-хоронителя, який стояв в його ногах.

 Разом з матір’ю, яка родом з Полюсюк, кожної неділі   та свята приходили до Зарваниці. Як згадує його молодша сестра Ярослава, що «отець завжди любив Матінку Божу і Зарваницю». Дитячі враження від цього чудотворного місця він зберіг до кінця свого життя.

Батьків брат о. Володимир Монастирський, який служив на монастирищинні був потягаючим прикладом для Зиновія. Бажання стати священником, завжди, спонукало хлопця до старанності та наполегливості у навчанні. Після закінчення народної школи в Киданові вступає до Василіанського місійного інституту св. Йосафата в м. Бучачі, де провчився чотири роки. Життя при монастирі надихає молодого юнака разом із трьома односельчанами вступити до Василіанського Чину. Однак, після першого року новіціату в Крехові його троє приятелів покинули Чин, лише він один зумів витримати суворе чернече життя.

Отець Монастирський разом із сестрою моляться на руїнах каплиці с. ЗарваницяПробув він в Крехові до 1944 року, коли радянська влада прийшла на Західну Україну. Не маючи змоги продовжувати своє духовне навчання в монастирі Зиновій продовжує його у Станіславі, де з рук блаженного священомученика владики Григорія Хомишина отримав священичі свячення. Ще й до сьогодні згадують старші мешканці Киданова та Полюсюк про «першу Службу Божу» отця Монастирського, яку він відправив на різдвяні свята 1946 року в своєму рідному селі.

Бачачи ревність та покору молодого священика владика Хомишин призначає його сотрудником при катедрі в Станіславі, а також розділяє з ним своє помешкання, тому о. Зиновій був свідком жорстокого арешту преосвященного владики.

Відправа у Киданові, 1990-ті роки

Після рішень Львівського псевдособору та формального знищення УГКЦ о. Зиновій Монастирський повертається до свого родинного села, де влаштовується на роботу в місцевому колгоспі. Тут сумлінно виконував різні роботи від скиртувальника соломи до тракториста та комбайнера. «Від о. Зиновія — як згадують односельчани — ми ніколи не чули ніяких нарікань. А бачили лише усмішку на обличчі». Поряд з цим, переважно в ночі, проводив підпільну душпастирську діяльність в таких селах як Киданів, Сапова, Зарваниця, Вишнівчик, Вишеньки, Бобулинці, Осівці, Старі Петликівці: відправляв Служби Божі, христив дітей, сповідав, давав шлюби та інше, як часто сам говорив, що «вдень йду на роботу, а вночі на служіння». Щоденно відправляв Літургію, багато молився та босоніж ходив до Зарваниці. Отця Зиновія контролювало КДБ. Районне управління ним займалося мало, в основному обласне, і два-три рази у рік приїжджали «гості» з Києва. Не раз пропонували йому перейти на православ’я, отримати добру парафію і служити відкрито. Але на всі пропозиції відповідь була одна і та ж: «Так як ви заприсяглись на вірність партії, так ще сильніше я заприсягнувся служити Богові і не зрадити віри». Свою християнську любов виявляв усім.

Ярослава Монастирська, рідна сестра о. Зиновія, розповідала про те, що отець уділив Тайну Сповіді вмираючому голові колгоспу, який належав до компартії і на її питання, чому він так необережно повівся, священик відповів: «Він (голова колгоспу) рятував моє тіло, а я рятую його душу».

Проща до Зарваниці

Не занедбував він, також, і молитовного вогнища в Зарваниці. Щоб відвести підозру брав із собою якийсь мішок і йшов до Зарваниці, а якщо хтось питав куди іде, то відповідав, що йде до млина молоти. Здійснював відправи на руїнах каплиці та монастиря, в лісах, а також в приватних домах. Бувало так, що люди збирались довкола о. Монастирського і співали пісні, а він на клячачи відправляв тиху Службу Божу. Часто відправляв в домі своєї двоюрідної сестри Юлії Монастирської, в якої таємно переховувалась чудотворна ікона Зарваницької Матері Божої.

Після легалізації УГКЦ о. Зиновій Монастирський був активно задіяний у відродженні Церкви, разом з о. м. Василем Семенюком, тепер єпископом Тернопільсько-Зборівським, та о. Іваном Якимівим 27 грудня 1989 року відкрив парафіяльну церкву в Зарваниці. І таким чином спричинився до нового етапу розвитку Зарваницького відпустового місця.

Отець Зиновій Монастирський на польових роботах

Сорокап’ятилітня душпастирська підпільна діяльність підірвала тілесне здоров’я невтомного працівника Христового виноградинка. Відправляючи на свято Преображення свою останню Літургію на чудотворному місці в Зарваниці отець молився: «Матінко Божа, мене цілих сорок п’ять років не допускали до Тебе, тепер забери мене до Себе!». Передчуваючи близьку смерть о. Зиновій власноруч зробив собі дерев’яний надмогильний хрест, щоб своєю смертю не завдавати лишніх турбот.

Похорон отця Монастирського, село Киданів, вересень 1992 року

У вересні 1992 році, перебуваючи на лікуванні в м. Чорткові, в Божому мирі відійшов у вічність о. Зиновій Михайло Монастирський. На похорон цього Божого слуги прибуло два владики: єпископ Павло Василик та єпископ Софрон Дмитерко, понад двадцять священиків та сотні вірних. Тіло покійного священика похоронили на кладовищі с. Киданів, могила якого уквітчана і до сьогодні.

На подвір’ї, де була маленька хатина о. Монастирського сьогодні побудована каплиця, яка свідчить, що любов до Матері Божої, віра в Господа Бога та надія на Боже милосердя здатні подолати усі труднощі цього світу.

Фотографії каплички о. Івана Зозулі

За матеріалами о. Євгена Кобильника
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ - https://synod.ugcc.ua/