Після легалізації УГКЦ о. Зиновій Монастирський був активно задіяний у відродженні Церкви, разом з о. м. Василем Семенюком, тепер єпископом Тернопільсько-Зборівським, та о. Іваном Якимівим 27 грудня 1989 року відкрив парафіяльну церкву в Зарваниці. І таким чином спричинився до нового етапу розвитку Зарваницького відпустового місця.
Отець Зиновій Михайло Монастирський народився 16 вересня 1919 року у селі Киданові Бучацького повіту, поблизу Зарваниці, у родині Йосипа Монастирського. В сім’ї було вісім дітей, серед яких Зеньо, так його називали вдома, був третьою дитиною.
З малих літ відзначався скромністю, чуйністю, бажанням ходити до церкви, проказувати молитви, читати духовну літературу. Родичі в особі Зеня завжди вбачали Божу вибраність, про це свідчить видіння його старших братів. Одного ранку, коли вони прокинулись, то побачили в кімнаті незвичайне сяйво, що випромінювалось від ліжечка, де спав маленький Зеньо, пильно приглянувшись в сяйві вони побачили ангела-хоронителя, який стояв в його ногах.
Разом з матір’ю, яка родом з Полюсюк, кожної неділі та свята приходили до Зарваниці. Як згадує його молодша сестра Ярослава, що «отець завжди любив Матінку Божу і Зарваницю». Дитячі враження від цього чудотворного місця він зберіг до кінця свого життя.
Батьків брат о. Володимир Монастирський, який служив на монастирищинні був потягаючим прикладом для Зиновія. Бажання стати священником, завжди, спонукало хлопця до старанності та наполегливості у навчанні. Після закінчення народної школи в Киданові вступає до Василіанського місійного інституту св. Йосафата в м. Бучачі, де провчився чотири роки. Життя при монастирі надихає молодого юнака разом із трьома односельчанами вступити до Василіанського Чину. Однак, після першого року новіціату в Крехові його троє приятелів покинули Чин, лише він один зумів витримати суворе чернече життя.
Отець Монастирський разом із сестрою моляться на руїнах каплиці с. ЗарваницяПробув він в Крехові до 1944 року, коли радянська влада прийшла на Західну Україну. Не маючи змоги продовжувати своє духовне навчання в монастирі Зиновій продовжує його у Станіславі, де з рук блаженного священомученика владики Григорія Хомишина отримав священичі свячення. Ще й до сьогодні згадують старші мешканці Киданова та Полюсюк про «першу Службу Божу» отця Монастирського, яку він відправив на різдвяні свята 1946 року в своєму рідному селі.
Бачачи ревність та покору молодого священика владика Хомишин призначає його сотрудником при катедрі в Станіславі, а також розділяє з ним своє помешкання, тому о. Зиновій був свідком жорстокого арешту преосвященного владики.
Відправа у Киданові, 1990-ті роки
Після рішень Львівського псевдособору та формального знищення УГКЦ о. Зиновій Монастирський повертається до свого родинного села, де влаштовується на роботу в місцевому колгоспі. Тут сумлінно виконував різні роботи від скиртувальника соломи до тракториста та комбайнера. «Від о. Зиновія — як згадують односельчани — ми ніколи не чули ніяких нарікань. А бачили лише усмішку на обличчі». Поряд з цим, переважно в ночі, проводив підпільну душпастирську діяльність в таких селах як Киданів, Сапова, Зарваниця, Вишнівчик, Вишеньки, Бобулинці, Осівці, Старі Петликівці: відправляв Служби Божі, христив дітей, сповідав, давав шлюби та інше, як часто сам говорив, що «вдень йду на роботу, а вночі на служіння». Щоденно відправляв Літургію, багато молився та босоніж ходив до Зарваниці. Отця Зиновія контролювало КДБ. Районне управління ним займалося мало, в основному обласне, і два-три рази у рік приїжджали «гості» з Києва. Не раз пропонували йому перейти на православ’я, отримати добру парафію і служити відкрито. Але на всі пропозиції відповідь була одна і та ж: «Так як ви заприсяглись на вірність партії, так ще сильніше я заприсягнувся служити Богові і не зрадити віри». Свою християнську любов виявляв усім.
Ярослава Монастирська, рідна сестра о. Зиновія, розповідала про те, що отець уділив Тайну Сповіді вмираючому голові колгоспу, який належав до компартії і на її питання, чому він так необережно повівся, священик відповів: «Він (голова колгоспу) рятував моє тіло, а я рятую його душу».
Проща до Зарваниці
Не занедбував він, також, і молитовного вогнища в Зарваниці. Щоб відвести підозру брав із собою якийсь мішок і йшов до Зарваниці, а якщо хтось питав куди іде, то відповідав, що йде до млина молоти. Здійснював відправи на руїнах каплиці та монастиря, в лісах, а також в приватних домах. Бувало так, що люди збирались довкола о. Монастирського і співали пісні, а він на клячачи відправляв тиху Службу Божу. Часто відправляв в домі своєї двоюрідної сестри Юлії Монастирської, в якої таємно переховувалась чудотворна ікона Зарваницької Матері Божої.
Після легалізації УГКЦ о. Зиновій Монастирський був активно задіяний у відродженні Церкви, разом з о. м. Василем Семенюком, тепер єпископом Тернопільсько-Зборівським, та о. Іваном Якимівим 27 грудня 1989 року відкрив парафіяльну церкву в Зарваниці. І таким чином спричинився до нового етапу розвитку Зарваницького відпустового місця.
Отець Зиновій Монастирський на польових роботах
Сорокап’ятилітня душпастирська підпільна діяльність підірвала тілесне здоров’я невтомного працівника Христового виноградинка. Відправляючи на свято Преображення свою останню Літургію на чудотворному місці в Зарваниці отець молився: «Матінко Божа, мене цілих сорок п’ять років не допускали до Тебе, тепер забери мене до Себе!». Передчуваючи близьку смерть о. Зиновій власноруч зробив собі дерев’яний надмогильний хрест, щоб своєю смертю не завдавати лишніх турбот.
Похорон отця Монастирського, село Киданів, вересень 1992 року
На подвір’ї, де була маленька хатина о. Монастирського сьогодні побудована каплиця, яка свідчить, що любов до Матері Божої, віра в Господа Бога та надія на Боже милосердя здатні подолати усі труднощі цього світу.
За матеріалами о. Євгена Кобильника
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ - https://synod.ugcc.ua/
