Степан Томасевич (1859 – 1932), художник і графік, народився у м-ку Микулинці Тернопільської обл.[1] Початкову малярську освіту здобув у майстерні Іллі Копровського (1817 – 1884), одного з представників династії художників-іконописців, що працювали на Збаражчині впродовж усього ХІХ ст.[2] У 1886-87 рр. вчився у Краківській школі образотворчих мистецтв (після 1900 – Академія) під час директорства там легендарного Яна Матейка.
Відомий як графік-ілюстратор галицьких видань кінця ХІХ ст., зокрема, сатиричного видання «Страхопуд». Є також інформація, що С. Томасевич створював декорації для українського театру «Руська бесіда».
У 1890-х рр. активно обговорювалася ідея створення професійного об’єднання митців – «малярів, різьбярів, золотарів у товариство, яке би забезпечувало їх роботою, стежило за її виконанням на високому художньому рівні та водночас розподіляло би замовлення між своїми членами відповідно до їх спеціалізації та фахового рівня»[3]. Разом із архітектором Василем Нагірним, митцями Корнилом Устияновичем, Юліаном Панькевичем, Іваном Трушем, Олександром Скрутком та багатьма іншими, С. Томасевич став членом формалізованого у 1898 р. «Товариства для розвою руської штуки» (ТРРШ).[4] Це – перше українське професійне мистецьке об’єднання на теренах галицької України. Як член Товариства С. Томасевич брав участь у його виставках у 1898, 1900 та, мабуть, 1903 роках. Охоплюючи надто різнопланових митців, Товариство не змогло надовго стати консолідованим виразником тенденцій розвитку українського мистецтва на тому етапі, тому від нього швидко відійшли ті художники, які орієнтувалися на індивідуальні творчі пошуки та переймалися теоретичними питаннями модернізації художньої мови українського мистецтва, пошуком глибшої виразності на новому історичному етапі. Попри те, все ж Товариство стало симптомом існування інтенсивного мистецького процесу, який задовольняв зростаючі запити української громадськості і найперше – у царині сакрального мистецтва.
С. Томасевич створював портрети, жанрові картини, пейзажі, релігійні композиції. Чимало його сюжетних зображень на теми з життя українського народу або на мотиви фольклору з’являлося у формі популярних на той час листівок.
«Побачення», видавництво художніх поштівок «Львівський Салон» (“Lwowski Salon”) 1916 р.
Щодо майстерності і формальних характеристик творчості С.Томасевича мистецтвознавець Валентина Рубан стверджувала, що навіть після навчання у Кракові у нього переважали ознаки традиційного корпоративного народного іконопису над академічним вишколом.[5]
Сакральна спадщина С. Томасевича така ж недосліджена, як і вцілому творчий доробок майстра, деталі його творчої біографії.
Відомо, що у 1893 р. «разом з Іваном Зелинським та товаришами С. Томасевич розписував збудовану у 1886 р. церкву св. Параскеви у с. Карів.[6] До загальної декорації церкви причетний також відомий львівський різьбяр, учасник виставок ТРРШ Євстахій Щуплакевич.
У 1892 рр. за о. Михайла Шеремети разом із Корнилом Устияновичем, Іваном Зелинським та Прокопом Мартинюком С. Томасевич розписував церкву у с. Бутини на Жовківщині. З декорацією цієї церкви пов'язаний оригінальний епізод в історії українського мистецтва кінця ХІХ ст., а саме – судовий процес, на якому вперше оскаржувалося художників за зміст розпису, а точніше – за те, що в образі персонажів пекла було зображено антиукраїнськи налаштованих представників влади: «У пекельному казані, біля якого завзято порався український селянин, смажилися грішники: польський граф А.Голуховський, колишній намісник Галичини, староста Жовківського повіту Ляникевіч та ще один шляхтич – представник австрійської адміністрації. Над казаном літав упир з ковбасою і горілкою, за які купувалися голоси виборців.[7] Збоку стояв селянин біля «виборчих атрибутів» - бочки з горілкою і міха з грішми, які сторожив шляхетський помічник».[8] На думку обвинувачення, образ мав викликати неприязнь та зіштовхувати між собою станові та національні соціальні групи. Представником захисту був адвокат Кость Левицький – майбутній прем’єр-міністр ЗУНР. К.Устиянович на суді заявив, що вони малювали відповідно до традицій подачі цього сюжету, де в пеклі зображалося всіх тих, хто своєю поведінкою не відповідав життєвим нормам того чи іншого суспільства. Як приклад, художник навів історію «Страшного суду» Мікелянджело та інших творів. С. Томасевич теж стисло зазначив, що звинувачення на його адресу безпідставні. Проте, врешті окремі зображення довелося перемалювати.
У підсумку важливо наголосити про таких художників, як С.Томасевич, з кола «Товариства для розвою руської штуки», те, що вони своєю творчістю забезпечили безперервне існування традиції сакрального мистецтва на Галичині з другої половини ХІХ ст., коли мистецтво оберталося в орбіті класичних зразків академічної школи – до періоду І світової війни, після якої нові запити сформували відчутні формально-стилістичні зміни у сфері естетичних координат українського сакрального мистецтва.
Іл. 1 а-б. К. Устиянович, С. Томасевич. Страшний суд, (фрагменти) 1892. Розпис склепіння в бабинці церкви св. Архистратига Михаїла у с. Бутини, Львівської обл.
Бібліографія:
1. PDF-версія книжки про майстерню Копровських:
https://lvivgallery.org.ua/sites/default/files/verstka_koprovskyy_optimized.pdf
2. Іжевський А. Майстри сатиричної графіки Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в обороні українськості. URL:https://web.archive.org/web/20131230235355/http://www.mari.kiev.ua/!_VAK/2009_Hud_Kultura_6/PDF/HK-6_2009_p-274-294_Izhevsky.pdf
3. Нановський Я. Корнило Миколайович Устиянович. – Київ, 1963.
4. Нановський Я. Юліан Панькевич. Нарис про життя і творчість. Київ, 1986.
5. Купчинська Л. «Товариство для розвою руської штуки». Перша українська мистецька організація на західноукраїнських землях. // Дзвін. – 2003. – Ч. 3. – С. 128 – 132.
6. В. Рубан. Український портретний живопис другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Київ, Наукова думка, 1986.
- Також є ікона С. Томасевича у храмі Вознесіння Господнього с.Настасів, Микулинецького деканату, Тернопільського району
[1] Тут є певна колізія. У кількох довідниках значиться місце народження С. Томасевича як Микулинці Івано-Франківської обл. Але в Ів.-Фран. обл. населеного пункту «Микулинці» немає, є лише інкорпороване у теперішній Снятин село Микулинці. До того ж він вчився у Копровських, а отже логічно припустити, що він родом з Микулинець Тернопільської обл. Остаточне слово можна буде сказати після вивчення архівів, метрики.
[3] Нановський Я. Юліан Панькевич. Нарис про життя і творчість. Київ, 1986. С. 27 – 28.
[4] На шпальтах газети «Діло» 13 червня 1898 року як наслідок уже тривалої дискусії з’явилася відозва до української громадськості із закликом заснувати Товариство, яке би зайнялося вихованням митців та вивело українське мистецтво зі стану певного занепаду. У серпні того ж року Галицьке Намісництво затвердило Статут Товариства, а 3 листопада 1898 року відбулися перші загальні збори новозаснованого «Товариства для розвою руської штуки», і з нагоди цих зборів було організовано першу виставку українського мистецтва. – Купчинська Л. «Товариство для розвою руської штуки». Перша українська мистецька організація на західноукраїнських землях. // Дзвін. – 2003. – Ч. 3. – С. 128 – 132.
[5] В. Рубан. Український портретний живопис другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Київ, Наукова думка, 1986. – С. 105. – Цит. за: Майстерня та учні майстрів Копровських. Автори Т.Возняк, Б.Шенгера. Львів, 2020. – С. 25.
[6] http://www.turystam.in.ua/2011-12-04-13-07-31/76-2012-02-18-20-18-10/4495-1886-181 Наявність не перемальованих розписів авторства С. Томасевича ще треба верифікувати.
[7] Тема підкупу виборців була дуже поширеним сюжетом, зокрема, в сатиричних виданнях («Зеркало» тощо). – Див.: Іжевський А. Майстри сатиричної графіки Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в обороні українськості. URL:https://web.archive.org/web/20131230235355/http://www.mari.kiev.ua/!_VAK/2009_Hud_Kultura_6/PDF/HK-6_2009_p-274-294_Izhevsky.pdf
[8] Нановський Я. Корнило Миколайович Устиянович. – Київ, 1963.
