Прийшов із школи,
Думав спочивати.
- Наїжся , сину, та йди
На поле каміння збирати, -
Каже мати.
Поле орали, каміння збирали.
Нівроку, щороку безліч його було,
Чи воно росло?
Може і так,
Бо не позбудешся його ніяк.
Бідне поле, о доле!
Гори. Камінь не родить,
Голод по горах бродить.
Сусіднє село, справа,
Лише перейти потік, а вже інша держава -
Словакія. І там гори,
Але народ якось інакше жив,
Так тяжко не бідив.
Перед паскою ми до них ходили,
Білу муку приносили,
Рятувались, як могли.
У 45 - ому агенти з Києва прийшли,
Писали на Східну Україну.
Ми радо згодились, зібрали родину,
Поїхали у славну Полтаву.
Думали: заживемо на славу.
Але... Там колгоспи. Біда.
Запрягаймо корови і додому гайда!
Ага. Додому, а якого?
Приїхали до кордону;
Ціле літо простояли,
Прикордонники додому нас не пускали.
Вже й зима за плечима,
Ідемо з пожитками на Поділля
І так заїхали на Тернопілля.
Тут і жили, тут і могилу
Собі знайшли наші батьки.
Багато літ з того часу спливло,
Як покинули ми своє село.
Цього року - 56. Родичі повмирали.
Вже мені сімдесят.
Більше я й не бачив
Рідної сторони, зелених Карпат.
Не чув шумливих потоків -
Минули роки...
Я хворий. Скоро вмирати,
Але ніколи не забуду,
Як я ходив по полю
Каміння збирати.
*******
26.07. 2001
Пригадалося: літо. Вечір.
Не спимо. Надворі все село.
Яка тому причина?
Навколо горять села,
Доля наша невесела...
Вогонь сягає хмар,
Гірше, ніж за турків і татар.
Старенька бабця наша
Вийшла у садок із хати
Не на повітр'я, не погуляти,
А подивитись на ніч горобину.
- Ой сину, мій сину,
Не помру на своїй землі,
Це знов поженуть на чужину...-
Сказала і до хати пошкандибала.