БІОГРАФІЯ. 17 грудня 1896 року в Струсові на Тернопільщині в о. Теодора Цегельського і його дружини Марії (з дому Мандичевських) народилася восьма дитина, син Микола-Сава-Йосафат.
1918 року Микола вступив у Львівський університет на теологічний факультет та на факультет Львівської Духовної семінарії. Брав активну участь у громадській праці.
31 серпня 1924 року повінчався з Осипою Ратич, в якої три рідних брати були священниками, а 5 квітня 1925 року митрополит Андрей Шептицький рукоположив його на священника.
Спочатку працював у селі Висипівці Озірнянського деканату, а потім у с. Сорока. Знаний, як ревний душпастир і активний громадський діяч. Отець засновував при парафіях релігійні товариства, а особливу увагу звертав на гуртування молоді при церкві. Побудував у с. Сорока церкву св. Димитрія, почав будову читальні "Просвіта", організував українську "Кооперативу".
Характерним для о. Миколи Цегельського і його дружини було турботливе ставлення до бідних та потребуючих. Він був переслідуваний польською владою, бо протистояв ополячуванню українців. Проте парафіяни до нього дуже прихильно ставилися. У нього була гарна сім'я: любляча дружина, двох синів та двох дочок.
Та все змінилося з приходом російської "радянської влади", почалися масові репресії, ув'язнення та заслання.
28 жовтня 1946 року о. Миколу заарештували та звинуватили в антирадянській діяльності. І хоча його єдиною виною було те, що він залишився священником, який не погодився зламати присягу, 25 січня 1947 року Військовий трибунал засудив о. М. Цегельського до 10 років ув'язнення у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна.
Дружині передав записку, в якій він повідомив, що заарештований за те, що під час німецької окупації його іменували "мужем довір'я".
Хресна дорога цього священника добігала до кінця. Зі свідчень священників, які з ним розділяли каторгу, о. Миколу мучили сильні внутрішні болі, однак у листах до рідних він не написав жодного слова скарги. Натомість пише, що вже міг бути на волі, якби підписав православ'я, але "лучше правильно, чесно, щоб совість була спокійна".
Важко було дружині та дітям без батька, і вони вирішили їхати в далеку дорогу, щоб морально підтримати найдорожчу їм людину. Родина тяжко працювала на золотих шахтах Читинської області; помер о. Микола у тяжких муках у Мордовському таборі 25 травня 1951 року.
27 червня 2001 року папа Іван Павло ІІ у Львові проголосив о. Миколу блаженним священномучеником УГКЦ.
Джерело: #ті_що_перемогли_світ Блаженні УГКЦ ХХ століття, Львів 2022 сс. 106 - 108.
